П'ятниця, 15 листопада 2013 Автор Опубліковано в Вибране

Богдан Фітяк. Вибране

(11 голосів)
Перегляди: 13446 разів
Богдан Фітяк Богдан Фітяк

На початок Посмішка

…Ми сміємось зі смерті і кілограмами скупляємо таблетки в аптеці; 
…Ми кажемо, що життя прекрасне і йдемо в магазин за ще одною пляшкою горілки; 
…Нам все одно на думку інших і весь час запитуємось "як я виглядаю?"; 
…Ми любим самотність і чекаємо на дзвінок; 
…Ми шокуємо людей і боїмося сказати "люблю"; 
…Ми не довіряємо людям і, як мінімум, раз в тиждень плачемо в чиюсь жилетку; 
…Ми живемо вчорашнім днем, складаємо плани на завтрашній, а про сьогодні забули; 
…Ми пробачаємо собі всі помилки і косо дивимось на тих, хто їх робить; 
…Ми не віримо, що є ідеальні, але кожен день шукаємо в натовпі свій ідеал; 
…Ми говоримо те, що думаємо і вже забули, як це-щиро посміхатись; 
…Ми хочемо щоб люди сприймали нас такими, як є і кожен день годинами стоїмо біля дзеркала; 
…Ми любимо розумні фрази і не розуміємо себе; 
…В нас дуже багато не розкритих талантів і ми нічого не робимо щоб їх розкрити; 
…Ми добиваємось того чого хочемо і боїмось бути комусь непотрібними; 
…Ми читаємо цю цитату і кажемо, що не про нас, а всередині стараємось заглушити голос, який говорить протилежне;
…Ми часто говоримо "не кохаю", а в душі у нас течуть сльози. 
…Ми часто говоримо "ненавиджу" тільки щоб самому в це повірити;
…Ми часто говоримо "Прощавай" і надіємось на ще одну зустріч; 
Ми говоримо "йди геть" тільки щоб хтось не бачив наших сліз....

* * *

Ось такі ми..."люди"....

В нас час складно сказати «в мене чистий розум!», бо тоді та людина просто потопає в брехні та величі персони,  ми навіть не задумуємось наскільки серйозними наші брехливі думки самому собі шкодять! Скільки світлого та ясного вони вбивають в нашій голові. І це стається знову,  знову думки, що народжуються в мене, починають отримувати рушійну силу – ідею,  ідею донесення їх комусь іншому…

Тут виникає риторичне запитання собі,  навіщо комусь це читати,  я ж не психолог,  хоча це не завадило б,  не тим паче філософ! Боже я не розумію звідки це все в мені. Звідки все це береться,  чому Ви зараз це читаєте! Вам цікаво? Спасибі що у Вас ще не вимерло почуття поваги… ви ще розумієте що в цей час треба читати, щоб рости,  я теж це розумію тому не хочу Вам вколювати свій «нечистий розум», потьмарений цивілізаційними технологіями та думками гордих людей!Так,  ви заперечити,  скажете: «О,  ти хто такий щоб так себе, величати?!»

Так,  Ніхто але ви чомусь навіть не замислились скільки моїх думок вже прочитали,  якщо вас це обурює,  далі не читайте! Вітаю,  ви ще одна людина,  якими кишить весь цей світ,  ви частина течії,  покірний лінивий громадянин своєї держави , якого не хвилює ніщо окрім швидкісного безлімітного інтернету за який заплатить батько,  і ви ще в дитинстві були маніакально схвильовані думкою,  що колись все буде добре і ви будете багатим і успішним! Це такі ваші прибічники прихованої ліниво-егоїстичної політики висушують світлість розуму нашого суспільства,  роблячи себе лідерами,  а всіх інших примороженими овочами!

Людство живе ще поки єдиною надією,  що в змозі пробудити їх від сну,  та змусити навчити пливти проти течії деградуючого цивілізаційного прогресу. Та не всі здатні це зробити, навести свій розум, на хвилю доброти!

Пізнай себе і не зраджуй собі, як же ж то пізнати,  куди глянути,  що відчути, кого втратити… ці питання починають мучити людину на перших кроках до пізнання самого себе! Моя перша думка була – читати,  але знаєте не все так легко.

По-перше ,  читати,  а що і кого читати !Світ переповнений псевдо поетами та письменниками, ось типу мене,  нічого не зробивши, нічого не добившись вбивають нації,  нав'язуючи їм свою думку,   і далі наче наркотик,  підсаджують суспільство на свої ідеї…

Ось так би звучали слова якогось критика, котрий би прочитав цей мій текст. Але світ навчився садити і вичавлювати із людей альтернативу,  або ти успішний і тобі все одно до інших,  або ти думай, говори,  твори і зникни в убогості та злиднях, щоб потім твою біографію читали в школі, а діти  з презирством обмальовували твоє фото та критикували твої твори своїми помарочними тезами зі свого життя.

По-друге якщо взяти всесвітньо відомих акул пера, чия ідея оселялась в серцях наших назавжди,  то на прикладі сьогодення, прочитавши їхні талановиті праці можна ще більше загубитись у брехні самому собі,  перетворивши своє життя на театральну п'єсу що викличе аншлаг у глядачів і закінчиться тріумфальним похороном,  все це ілюзія непрожитих надій, все брехня, все, окрім смерті… В наш час тільки вона надає тріумфу нашому життю,  що приречене існувати поза нашими сподіваннями..

Власне саме народження мрійливої надії не стало первісним початком до розуміння,  що вона є! Коли я це усвідомив,  то відчув те що мої думки ще не є втрачені якщо ти читачу ще досі читаєш це, не обізвав мене плагіатором мрій,  та не вирішив піти подивитись коробочний серіал…

Я зрозумів що мої думки стануть рушійною силою,  прагненням щось змінювати комусь допомагати,  просто,  без бажання вдячності. Я вирішив писати це,  це моя хвороблива ідея,  мрійлива надія, на те що коли ти закінчиш це читати,  то задумаєшся над цим,  колись пізніше, можливо навіть лежачи чекаючи приходу кольорових  снів ти пригадаєш хоча б одну фразу з цього і почнеш рости в своїй свідомості, змінювати,  проявляти рішучість нехай в думках, але це я вважаю прогресом. Ні,  не Вашим, а своїм,  притаманним рисам розвиваючої нечистої душі…

* * *

Приємне знову

Словами не передається,  та радість і зрушеність душі, що відчував я сьогодні ! Сьогодні 9 травня 2013 р. просто розуміючи,  що ще одне життя варто прожити заради одного  такого дня.

Значущість таких подій,  іноді дає змогу відчути себе в новому житті,  по-іншому показати тобі такий,  вже сірий,  повторювальний людством,  світ.

Радість сягатиме до небес від моментів,  які принесли тобі душевну користь,  але радість зустрічі після тривалого,  ззовні небажаного людям,  розлучення поглядів,  просто дає тобі нову лінію долі,  осяяну світлим поглядом тих очей,  що назавжди нагадуватимуть тобі безмежні небосхили в далині.

Хтось скаже,  що дарма писати про ейфорійні приступи свідомості,  але твоє життя не запам’ятається тобі веселим,  якщо весь час писати про те,  що ніколи не відчував! Можливо,  мої думки зараз переслідувані втомою та ейфорією від приємних вражень,  але свідомість – не підкориться емоціям мого тіла.

Душа загарбана в рабство сірого будення приречена на спасіння. А якщо це спасіння,  це  просто кількасекундний погляд,  під час якого розумієш та водночас втрачаєш межу  між світом і забуттям. Починаєш рахувати секунди цих незабутніх моментів,  та згодом розумієш,  що в природі не існує жодного числа,  що це все тільки прояви нашої уяви,  і починаєш просто тонути,  мріяти,  ловити погляд,  затамовувати  дихання до таких незвіданих висот. Серце не просто пришвидшує свій ритм,  а,  здавалось ,  хоче перевершити світло,  що надходить нам від Сонця. Ця,  давно похована часом,  мить не може зникнути просто так знову. Це вже стає наркотиком,  ваблячим променем надії на наступну таку мить,  і ця мить прагне до нескінченності…

Такий прояв можна пояснити тільки простотою слова,  та правдою душі. Коли це відчуття,   оцей твій погляд,  був,  він наче проник в душу, проглянув на всю тернову темінь душі одним простим поглядом,  супроводженим плавним та спокійним звуженням зіниць і повільним порухом повік.

Це – незабутньо. Такий  погляд не просто неповторний,  він – єдиний,  напевно,  найкращий дар Бога,  що мені  судилося з небес.

Я,  справді,  скучив за таким поглядом! Це дивно звучить,  але це правда,  про яку деякі можуть мовчати роками,  а я щасливий ,  що ти читаєш це! Тут багато незрозумілих речей ,  може і непотрібних слів та неологізмів,  але щоб якось пояснити свій стан … ні ,  лист завершується,  а всі питання щодо всього цього,  прошу – задавай ,  в очі звісно...  

(Люблю ставити P.S)

 P.S. іноді відбуваються зміни в житті ,  але «кожна мить життя,  це ще один шанс,  щоб змінити його…»
– Світ можна змінити…
– Чим ?
– Любов’ю! (Іван Павло ІІ).

Тому я просто прошу вибачення,  БЕЗ ВОСКУ! 

* * *

Клятва

Колись,  рано чи пізно,  настане час,  коли я дивитимусь в твої очі і захочу сказати щось,  що досі боявся написати навіть на папері,  щось, про що ти неодноразово чула в кіно та в піснях,  може навіть у віршах,  але коли це говоритиму я,  то ці,  світу вже звичні,  слова зазвучать небесним гомоном в твоїх вухах,  вималюють чорними,  жирними літерами на серці слова «Клятва»,  немов сонячні промені випікатимуть змістовні слова,  але це буде колись,  потім,  а може навіть і зараз в кінці цього листа…

Точного часу ніхто не знає,  навіть ми,  хоча це і є наше спільне,  наше владарювання над самими собою. Нам даний час для того,  щоб рахувати миті,  коли ми щасливі поруч,  коли нам перехоплює дух разом,  тоді коли ми не чекаємо напису «он-лайн» в тихій кімнаті,  а коли ми сміємось,  дивлячись в замріяні очі,  та смакуючи Алазайську Долину,  піднімаємо градус палкими обіймами та цілунками. Бо  час нам даний щоб ми жили,  а не рахували відлік до дня смерті! Ми ж бо ніколи не дізнаємось коли зупиниться наш потяг мрій,  коли серце перестане заражати наш організм ендорфінами.

І,  мабуть,  прийде той момент,  що ти почуєш слова «Клянусь тобі…» Можливо це звучатиме не так вимушено,  можливо примітивно,  але знаю точно,  що коли прозвучить,  то це не буде обов’язок,  це – означатиме довіру. Я довіряю тобі…

Клянусь: дарувати кохання,  робити чорні смуги білими,  а білі – білосніжними. Говорити,  коли слова потрібні,  і мовчати разом коли – ні. Любити,  якщо треба,  навіть шоколад з перцем Чилі. Грітися теплом твого серця і називати його домом. Бути поруч,  якщо є така можливість,  і писати справжні листи поштою,  коли буду далеко. Надсилати різні веселі історії,  написані на А4,   говорити вночі по-телефону про  різні розумні теми,  щоб ти  швидше заснула. Набридати мамі примітивними смсками «як справи?»,  щоб вона радо відчувала,  що про неї  не забули. Не завжди дарувати квіти,  але завжди купувати тістечка та коньяк,  щоб ти робила «Тірамісу». Нагадувати,  щоб ти не лінувалась,  і випроваджувати відпочити,  коли занадто трудитимешся. Будити зранку ароматом міцної кави,  яку варитиму собі,  бо ти питимеш чорний чай з лимоном. Слухати як ти граєш на гітарі і співаєш ліричні пісні,  так ніби то приватний корпоратив. Зараз і назавжди знати і прагнути,  щоб ти була поруч,  любити та плекати твою любов. Розвиватись,  щоб не здатись тобі набридливим,  багато читати,  щоб ти також саморозвивалась. Я обіцяю не забути що ти єдина і неповторна,  а це я знаю твердо,  бо той рік показав всі маски на людях. Завжди жити з думкою,  що якщо і щось нас би розлучило,  врешті решт ми все одно будемо разом,  бо якщо людина споріднена тобі,  вона обов’язково повернеться в твоє життя і об’єднає долі…

Це,  поки що,  нічого не варті слова,  але це як плани,  хоча ми все одно проживемо це життя нічого не плануючи надовго,  а просто підсумовуючи миті щастя. Знову маленька історія вмістилась на один А4,  але це завжди буде перша сторінка нашого спільництва.

P.S. Усміхнись,  я люблю тебе!

* * *

Відчуття спорідненості

Читаючи ось цей заголовок,  відразу виникає щось таке,  що змушує пригадати якусь людину,  певну особистість,  прояв краси,  та сплеск емоцій,  що виникають в нашій уяві,  коли свідомість сама малює образ тієї людини,  серце ліпить дивні скульптури в еритроцитах нашої крові.

Наші спогади та споглядання нашої безсмертної душі,  створюють такий мальовничо світлий образ якоїсь душі,  що зробила вагомий внесок в наше існування простим перебуванням поруч,  змінивши наш світ чийогось чорновика,  на наше власно-створене,  самостійне життя.

І ти стаєш довіку вдячним тій людині,  хоч ніколи прямо про це не скажеш,  але в душі ти завжди хотітимеш якось віддячити,  таємно,  але ти прагнеш зробити її щасливою,  бачити її посмішку,  та тримаючи за руку не відчувати страх холоду,  а отримувати свою частинку тепла,  що запалить в твоєму серці твою свічку любові до всього сущого на планеті.

«Це – кохання»,  хтось ейфорічно вигукне з сірого натовпу затуманених людей. Так,  в ідеальному варіанті написання роману,  це відчуття названо б справжнім неземним кохання,  проте в сумних деградованих буднях нашої землі,  це потрібно називати відчуттям,  - відчуттям спорідненості. Таке буває тоді,  коли ти,  або точніше сказати,  доля,  ставить перед твоїм лицем людину,  що є найімовірнішим образом твого ідеалу,  хоч ти завжди заперечиш собі в цьому. Людину,  що володіє найкращими,  на твою думку,  рисами характеру,  в котрої «плюсів» більше аніж «мінусів»,  та і то незначні.

У цих словах присутня любов,  звісно,  робити щось без любові,  це просто бути частиною якого циклічного механізму,  маятником тваринних рефлексів,  роботом реального світу.

Спорідненість – виникає наслідком любові,  але з усвідомленням що не буде одразу взаємності,  та не буде підкорена примусам іншого серця.

Ми ніби то і кохаємо,  але розуміємо,  що нашим коханням взаємність не осягнути і час починає проходити повз нас. За таких умов ми можемо чекати вічно,  бо час забрав за собою наші страждання,  і ми в щасті даруємо свою любов тій людині,  просто знаючи,  вона то вже для нас рідна,  а нам вистачає своєї уяви,  та уваги тієї людини,  для того щоб не страждати,  що нема відповіді на любов.

Нас люблять,  не знаю ,  просто вірю,  чуєш ,  вірю,  що просто є в кожній людині така риса,  що не може бути обділена любов’ю.

Таке буває…

Ну просто існує на світі кохання,  про яке мовчать,  та слова,  які не говорять нічого,  вони – німі. Прозорі погляди,  які зникають за дивних умов з нашої голови.

Цікаво чи усвідомлюється божевілля? Адже,  в  медицині давно існує талановитий,  короткий діагноз нашого стану,  проте  ми знову вважаємо себе естетами волелюбної підсвідомості.

Ми стали рідними і слово кохання на перших порах замінено на «відчуття спорідненості»,  бо так потрібно жити,  усміхнені власним оптимізмом,   в очікуванні кохання.

Але що там кохання,  якщо  поруч є   рідна людина,  що знає тебе краще за тебе. Яка щаслива в усіх моментах твоєї радості,  що дарує тобі свій глибокий погляд та ніжність дотику,  ти вже давно уявляєш себе до безтями багатим душевно. І хочеться писати односторонні історії , трихвилинні пісні,  але потім усвідомлюєш,  що історіям замалий цей А4 і пісні не тривають так мало,  як і кохання.. про яке мовчать.

Та навіть зі смутком в думках,  я пишу про щастя,  бо на серці,  чи в серці,  є відчуття спорідненості. Фі        

* * *

"У Бога також є своє пекло,  це - його любов до людей..." - сказав Ніцше. Таке маленьке слово "любов",  набуло такого великого фразування,  роздуму над тим,  що в деякій мірі можна вважати безглуздям. Все почалось з Бога,  він створив цю любов і тільки Він пожертвував всім заради любові,  Єдиного Сина розіп*яла наша "віра",  наша "щирість" і наша ЛЮБОВ одне до одного.
Зараз дуже багато віршів, романів,  новел,  та навіть новини переповнені сучасною любов'ю... Але чи такою,  чи там ті самі букви? Ні,  ми вже давно застосували інверсію Божих Заповідей,  ми вже давно собі самі творці,  ми вже навчились дарувати любов всім і водночас ненавидіти весь народ,  що був створений тільки тому щоб існувала ЛюбоВ..

Для нас зараз любов це щось філософське,  це якесь всім нам відоме слово,  але ніхто не може пояснити що саме воно означає,  бо для кожного значення своє,  але ніхто не хоче розповісти яке ж воно,  бо страх самого себе вбиває у нас людину.

Тепер модно сказати :"Любов живе три роки!" - і все прожити ці три роки і знову почати рахувати наступні три роки у "новій" любові,  а насправді це були три роки задоволення,  сексу,  навіть якщо ти вважав себе щасливим,  прокидаючись зранку з коханою людиною і казав собі,  от її я по-справжньому люблю,  а через три роки "полюбив" ще таких з десяток,  то ти чудово інтегрував Божу любов друже! Скажу тобі більше - Тобі ніколи не дізнатись що таке ЛЮБОВ! Твого імені не носитиме жоден роман про кохання,  який буде написаний твоїми прибічниками в майбутньому, які вважатимуть тебе за взірця. Ніколи!

Божа любов у Бога,  тому щоб отримати цей дар,  потрібно прагнути бути з Богом, наслідувати Його заповіді,  а не стрімголов летіти у ліжко коханої людини,  щоб отримати сьогоднішню дозу задоволення ...

Навіть Бог втратив Сина через любов,  любов до нас - "найкращих створінь Господа"... Це ще на Небесах написано, що за справжню любов дорого платять...І "зайцем" тут не проїхати..

"Навіть у Бога є Своє пекло... Я - ЛЮБЛЮ,  далі буде...© φі

* * *

"Стільниковий світ або коматозний стан душі"


доречно почати цю статтю зі слів "задумайтесь де Ви є зараз,  це ваша реальність?..."
хоча ні,  це звучить якось тихо,  отак : "СХАМЕНІТЬСЯ ЛЮДИ!!!"
Озирнись довкола,  де межа твоя,  де душа твоя,  чому ти так просто продав її цьому склеяному скотчем Віртуальному світу..
Всі ми є "задротами" мережі,  чи то краще сказати "задротами" певної кількості людей,  ми вже починаємо жити на їх сторінках писати нісенітниці,  та що там писати ми "лайки" чужі стали перевіряти,  неначе це якась надбавка до пенсії чи зарплати ...
Ми всі йдемо до того що скоро чума відсіє тих всіх знедолених і почнеться доба відродження,  все як в Середньовіччі...
Не дай Боже,  щоб Маркс таки виявився правим,  сказавши, що історія повторюється ...
Але,  "чума" вже осідає в цьому псевдо світі,  це новий тип задротів ,  це вища ланка - "сидіти з телефону чи планшета",  тобто мобільна версія...
Мобільність ключове слово,  це себто порт з реального у віртуальне,  але дорога тільки в один кінець!
ми перенеслись на границю між тим і іншим,  тепер ми їдучи в автобусі чи ідучи по вулиці вже не насолоджуємось погодою чи красою прийдешньої пори,  мало того ми тепер дізнаємось яка пора за вікном з аватарок друзів,  бо тепер ми ставимо типізовані ави,  на кожну пору!
"як це так щоб не мати типових фото на аві..." - чудо,  а як це так,  щоб тобі було пофік на курс гривні чи євро,  бо важливіше скільки "лайків в тієї курки з потоку,  що так часто коментує стіну того лапочки",  тепер ми задроти,  і то задроти стільникові,  у нас немає межі між світами,  бо ми самі стали тією лінією,  а єдине що може нас врятувати - це віра,  віра в Рай,  яка зруйнує межі і відродить життя.
Але,  можливо,  це і є наша "Чума Відродження ХХІ ст.",  може деградацією і отупінням ми платимо за наші гріхи...
Бог,  з нами,  а Ви - служіть Йому!

* * *

"Якби я знав,  що це востаннє - прагнув би бути з тобою завжди". Якби я знав,  що це востаннє...
Це може бути востаннє,  коли ми разом. Якщо це і останній запис тобі,  (а я молю Бога,  щоб цього не сталося) ,  то чому ми перестали шукати безмежності в кожній миті... Якщо це останній раз,  то я запитаю тебе,  чи ти щаслива,  знаючи , що цими словами прикрашається буденність твого спокою,  і навіть це запитання ,  увага ,  та віра - вже робить тебе щасливою. Я навчуся цінувати кожну мить ,  коли відчуваю ніжний дотик твого мізинця в себе на долоні,  кожен погляд ,  що завмирає пожовклим фотознімком в моїй душі.
Якби я знав , що це востаннє,  то я б написав на асфальті слова "Дякую Господи , що я щасливий...",  і ставлячи P.S.,  для тебе я б прошепотів тиху молитву,  і потім дитячим малюнком намалював би твою усмішку,  і ми б сиділи там до останньої упавшої зорі на небі,  закутавшись в теплий коц,  в обіймах гріли б одне одного мовчазним шепотом замріяних думок.
Якби я знав , що востаннє почую твій голос,  я б забажав оглухнути опісля, щоб не чути цей шумний гамір світу , та балачки людей,  які забули значення слова "розмова".
Якби я знав, що востаннє можу тобі щось сказати,  то я б промовчав ,  але мій крикливий погляд сповістив би тобі все ,  все чим дихає серце..Якби я знав... Я б хотів востаннє дізнатись , що ти відчуваєш , торкаючись моїх слів ,  хоча б на мить , і почути знову твою мрійливу сонну відповідь ,  яку я і так давно знаю.
якби я тільки знав...
Та чому ж нас переслідують сумніви,  жити треба так,  щоб мить щастя здавалась останньою ... Не бійтесь,  любіть! 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Наші контакти

Ідея, дизайн, верстка і т.д.:
Олег Романів