Log in

Фраґменти

Михайло Зарічний. Фрагменти Михайло Зарічний. Фрагменти

ПАРАДОКС КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ

Ті, кого купили, продають тих, хто їх купив.

*

Мало слів замало. Потрібно слів багато,
Щоб багатьма словами нічого не сказати.

*

SUB SPECIE AETERNITATIS

життя –
один момент

істини?

*

ПОШУК У ҐУҐЛІ

популярніший ніж
лев толстой

лев гороскоп

*

Якщо твої кроки назустріч хтось сприймає як вияв слабкості, то, підійшовши достатньо близько, копни його в дупу.

*

СПЕЦІАЛЬНА ТЕОРІЯ ВІДНОСНОСТІ

Фраза "Вам як завжди?" в одному місці може означати "еспресо, о(р)динарне, без цукру і без молока", тоді як у іншому – "мале світле пиво вітчизняного виробництва".

*

ПАNТА РЕІ

Не знаючи броду – не лізь у воду, бо як не дай Боже що не так, то вже не буде кому зайти ще раз в ту саму ріку.

*

Стільки Ньютонів розвелося, що яблуку ніде впасти.

*

ВІЛЬНОСТІ ПЕРЕКЛАДУ

(never say never)

Нíколи казати нікóли.

*

З НОВИХ ПРИКАЗОК

Через патерни – до зірок.

*

ПРО ОСВІТУ

Іде формування 
(відлуння: і деформування)
молодого покоління...

*

КОРОТКИЙ ВІРШ ПРО ПОРІВНЯННЯ ДВОХ ВЧЕНИХ ЗА НАУКОМЕТРИЧНИМИ ПОКАЗНИКАМИ

Хоч якість публікацій в нього гірша,
Та зате більший індекс Гірша.

*

ПОСТУПОВЕ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЛАТИНКИ

поDREAMати

переBANDя

STREAMкий потік

продаVATи (купуваVATи)

а молодість NEVERнеться

AMORальність

*

ВІДМІННІСТЬ У ЛІТЕРІ

люди різні
проте 
люди рівні

люди рівні
проте 
люди різні

*

ЕПІ

столярне ремесло

а мистецтво –
воно епістолярне

*

НЕГАТИВНИЙ ПРОСТІР

у мистецтві – це простір навколо об'єктів та між ними на зображенні. Негативний простір може бути невід'ємною частиною художнього об'єкта.

У кожного з нас є свій "негативний простір". Це справи, які не вдалося здійснити з різних на те причин.

Звичайно, однією з причин буває та, що плануємо забагато. Чимось це схоже на overbooking у авіакомпаніях, та, мабуть, все ж краще забагато, аніж замало.

Буває, що люди, оцінюючи нас, передусім беруть до уваги не позитивний, а негативний простір. Чимось мені це нагадує "циганську логіку". Мушу тут дещо поступитися політкоректністю і розповісти про маму свого знайомого.

Коли циганка попросила в неї їсти, та дала хліба, а потім, знову ж на прохання, і яйце. Там було ще щось, не пам'ятаю, але коли циганка врешті захотіла boczek, то його вже не одержала. "Ти, така-сяка, boczku тобі шкода!" – прозвучало замість подяки.

Деякі люди нас оцінюють за циганською логікою. Ми завідомо програємо у спілкуванні з ними. У теорії ігор це можна описати як гру з нескінченним банком.

* * *

ВЕЛИКДЕНЬ

Мені з дитинства найбільше запам'ятався саме Великдень. Лише у цей день моя бабуся проявляла до мене особливу твердість характеру. Лише у цей день і лише зранку.

Доля так розпорядилася, що дитячі роки, майже з грудного віку і аж до класу так другого-третього, я провів у селі з бабусею Марією. "З бабусею" означає "лише з нею". Природно, сам я точних дат не запам'ятав, проте бабуся неодноразово мені розповідала, як вона "ллєла молоко на цицьку", аби воно стікало і я міг якось його смоктати чи що... У всьому іншому вона теж старалася, щоби я не відчував себе обділеним долею, і це їй здебільшого вдавалось.

Лише на Великдень бабуся безжалісно будила мене дуже рано. Надворі ще сіріло, а в кімнаті було холодно, бо ще не палено. І це була стихія, в яку я потрапляв з-під теплої перини, де ще мить перед тим солодко спав. Зміна була настільки разюча, наче би рибу, що безтурботно собі плавала, підчепили гачком і витягли на берег. Я протестував всеможливими способами (ревіння і пручання), та це не допомагало. Бабуся вмивала мені лице холодною водою, одягала і вела до церкви.

У центрі села стояли вчителі, яким велено було стежити, щоби учні до церкви не ходили. Вчителі вдавали, що учнів не бачать. Точніше, вони справді їх не бачили, бо учні ховалися за мамині спідниці, широкі, наче весільна сукня Кейт Мідлтон, тільки що не такі довгі. Я задля солідарності теж ховався за бабину спідницю.

Біля церкви збиралося все село. Кошики з паскою, яйцями, хроном, ковбасою, сіллю, вігніткою (запечений сир, неймовірно смачний) та ін. для свячення розміщалися у декілька рядів навколо церкви. За ними, теж у декілька рядів, стояли люди.

Незабаром вийде священик і покропить усе і всіх свяченою водою...

* * *

УКРАДЕНЕ КОРИТО №139/VII ВІДД."С"

Я їхав до мами післяобіднім потягом. В Івано-Франківську належало пересісти на автобус, бо потяги до Старих Богородчан не ходили. Одноманітний пейзаж за вікном почав набридати, тож я пошукав спочатку в одній кишені куртки, а потім у іншій – і витягнув кишенькове видання "Оповідань з обох кишень" Карела Чапека.

Розгорнув навмання і натрапив на оповідання "Украдений документ №139/VII відд. «С»". Початок обіцяв цікаву історію:

"О третій годині ранку затріщав телефон у гарнізонній комендатурі.
– Говорить полковник генерального штабу Гампл. Негайно надішліть до мене двох чинів військової поліції і передайте підполковникові Врзалу, – ну так, з контррозвідки, – все це вас не стосується, юначе! – щоб він зараз же прибув до мене. Так, зараз же, вночі..."

Далі всі події розгорталися стрімко: у заміський будинок Гампла приїжджає Врзал, і Гампл йому признається, що вночі у нього пропав важливий документ. Гампл сховав його перед сном у бляшанку з-під макаронів і поклав у комору. Туди вночі хтось проник через вікно. Документ був не будь-який, а з відділення "С". Справа серйозна.

"– Але послухай! – в розпачі вигукнув полковник. – Адже ти знайдеш документ, а?
– Постараюся, – сказав підполковник і офіційно попрощався, клацнувши підборами."

Я швиденько пробігав очима сторінки, пропускаючи описи природи – досить тої природи, що за вікном. Коротко кажучи, вранці служниця Гамплів усім розповіла у магазині, що у господаря вкрали макарони у коморі. У двері будинку задзвонили:

"...увійшов рудий чоловік з казанком в руці і вишкірив перед полковником білячі зуби.
– Дозвольте представитися. Я – Піштора з поліцейської дільниці."

Цей Піштора – місцевий дільничий – оглядає місце крадіжки і негайно формулює висновки.

"–... вікно відкрите долотом. Це був Пепік або Андрлік.
– Хто-хто? – швидко запитав полковник.
– Пепік або Андрлік. Їх робота. Але Пепік зараз, здається, сидить. Якщо було б видавлено скло, це міг би бути Дундр, Лойзе, Новак, Госічка або Климент. Але тут, судячи з усього, працював Андрлік.
– Дивіться не помиліться, – пробурчав полковник.
– Ви думаєте, що з'явився новий фахівець з комори? – запитав Піштора і відразу став серйозним. – Навряд. Власне кажучи, Мертл теж іноді працює долотом, але він не займається коморами. Ніколи. Він зазвичай влазить в квартиру через вікно вбиральні і бере тільки білизну. – Піштора знову вишкірив свої білячі зуби. – Ну так я забіжу до Андрліка.
– Кланяйтесь йому від мене, – пробурчав полковник."

Оскільки потяг уже проминув Галич, я мусив квапитися. Ще одна сторінка кишенькового видання (там Гампл телефонує Врзалові з обіцянкою винагороди за успішне розслідування) – і до Гампла знову приходить Піштора. "Це справді був Андрлік", каже він, "бо Пепік сидить у в'язниці". Піштора віддає Гамплові украдений документ замість макаронів. Happy end. Я зійшов на перон, перейшов на автобусну станцію і хвилин так за сорок був на подвір'ї, де минуло моє дитинство.

Мама заквапилася з вечерею. Ніби все як завжди, та шостим чуттям я відчув, що щось таки не те.

– Мамо, Ви не раді, що я приїхав?

(За нашою традицією, я мамі "викаю".)

– Ну що ти?! Звичайно, я тішуся.

– Та ні, я ж бачу, що Ви сумні.

– Гаразд, – сказала мама. – З-під хати вночі вкрали корито.

– Корито? Дрібниці. Я Вам куплю десять таких корит.

– Е, ні, такого ти не купиш. Воно, правда, у трьох місцях протікає, але я заткала діри шматами та ще якось з него користала.

Я промовчав. Мама теж промовчала, а потім рушила до дверей.

– Я таки піду до Катерини і заберу назад своє корито.

Чесно кажучи, я не дуже зрозумів цю фразу, тому продовжував їсти. Мама готує з розрахунку на те, що я приїду сюди не сам, а з колегами, і буду проводити виїзне засідання кафедри...

Я обернувся і глянув у вікно. Ще не було темно і наша вулиця добре проглядалася. На моє величезне здивування, незабаром на вулиці я побачив маму. Вона несла корито.

Я вибіг їй назустріч.

– Але я її збештала, ту Катерину. Нема чого красти чужі корита...

– А що, Пепік сидить у в'язниці? – промовив я після деякого збентеження.

Мама пильно поглянула на мене.

– Може ти щось, синку, не теє з'їв? Ніяк не розберу, що ти говориш...

– Я лише хотів те сказати, що... А раптом це не Катерина, а хто інший?

– Та у нас більше ніхто не краде. Було би їх двоє, то життя би тут не було.

---

Найбільший + моїх історій полягає у їх правдивості; ця не є винятком. Я лише з'єднав деякі події у часі, для читачевої зручності.

* * *

ДО ІЛОНМАСКІВСЬКОЇ КОНЦЕПЦІЇ ВИКЛАДАННЯ МАТЕМАТИКИ

За словами Ілона Маска, "розв'язування абстрактних математичних задач чи рівнянь не приносить конкретної користі – школярі не розуміють, навіщо їм це потрібно; замість цього пропонується вивчати концепції з математики та фізики на практиці...", ну і далі в цьому дусі.

Серед багатьох історій про протиставлення абстрактного і конкретного мислення мені найбільше подобається та, що її розповідав І.Й.

Далі розповідь ведеться від його імені.

Запропонував я студентам задачу на домашнє завдання. Отже, у футбольному турнірі беруть участь 15 команд. Вони жеребкуванням розбиваються на пари і попарно грають до перемоги. Переможець гри виходить у наступний тур (так само – команда, що залишилася без суперника). Скільки турів потрібно провести, щоб визначити чемпіона?

Ніхто задачу не розв'язав. Найрозумніший студент сказав, що він довго шукав щось подібне в ґуґлі, але знайшов лише про тенісний турнір. А як бути з футбольним, він не знає...

* * *

звичайно я
добре усвідомлюю що
рими та різні там віршові розміри
це вчорашній день
поезії

сучасна поезія тяжіє
до верлібру та інших 
необтяжливих форм

проте іноді
читаючи такий верлібр
а ще зі словами з малої літери
без знаків пунктуації
і поділений на рядки досить таки
випадковим способом

ну приблизно як оце я поділив

задумуюся
чи справді це поезія
а чи хто жартує в такий спосіб
над тими хто нічого не тямить
у літературі

тоді шукаю автора у вікіпедії
і заспокоююся
коли прочитаю

що він 
геній

* * *

ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ

Поки ми їхали у краківському трамваї, мій співавтор розповів мені про свою невістку. Вона купує все (одяг, для прикладу) через інтернет, практично за півціни. Через якийсь час вона продає (знову ж таки, через інтернет) куплені речі за 80% від заплаченого за них. Не без зусиль я порахував, що невістка в результаті платить ¹/₁₀ вартості речей.

Співавтор каже, що коли невістка оповідає його дружині (своїй свекрусі) про якусь п'ятиходову торгову комбінацію, то дружина втрачає нитку цих розумувань вже на першому кроці. Та й не хочеться їй купувати без того, щоби не пройти через численні примірювання і розмови з продавцями з неодмінними компліментами від них...

Про яке взаєморозуміння між поколіннями можна говорити взагалі?!

* * *

ЗНОВУ 25

"Московіада" є не лише в Андруховича. Після закінчення математичного факультету Львівського університету я поступив у аспірантуру мехмату Московського університету, де і провчився три роки.

Слава був років на вісім старшим від мене, у нас був спільний науковий керівник (шеф). Ми разом ходили на заняття з філософії, де тихенько собі розмовляли на різні теми. Слава перед тим навчався в Москві, здається, в одному з педінститутів, проте відвідував семінари в університеті і всіх знав. Він досить поблажливо ставився до мене-провінціала і розповідав різні історії, які у мене це відчуття провінційності поглиблювали.

Одна з історій була про Висоцького. Він виступав на офіційному вечорі у педінституті з офіційною програмою і погодився виступити для вузького комсомольського кола з дещо іншим репертуаром, якщо йому дадуть випити. Горілка тоді була винятковим дефіцитом, та тут комсомольці згадали про Славу, до численних талантів якого належало вміння роздобути пляшку горілки у будь-який момент доби в межах 20 хв. Як вдячність, Слава одержав змогу послухати неофіційний концерт.

Проте насправді наші стосунки були абсолютно рівними і дуже приязними. Рівним Слава мене визнав, коли я розв'язав задачу (знову ж таки, на парі з філософії), яка не піддавалася Славі, коли він готувався до вступу в аспірантуру: показати зв'язність корони компактного розширення Стоуна-Чеха (Stone–Čech compactification) евклідової площини.

Три роки "Московіади" минули швидко. Ось уже й пішла пізня осінь 1982 року. Я у кімнаті в гуртожитку додруковую дисертацію на портативній друкарській машинці. За цим заняттям я вже світа Божого не виджу, як любила казати моя бабуся. Заходить Слава. Я пропоную йому сісти, робити собі чай, палити (не було такої сили, щоби це заборонити), щось розповідати, але не запитувати.

Слава починає довгу історію про те, як він любить кожного ранку слухати по радіо передачу "Опять двадцать пять". Довго розписує принади цієї передачі, на загал гумористичної. А от одного разу, каже Слава, вранці не було передачі "Опять двадцать пять". Причина з'ясувалася тільки пізніше: передали, що помер Суслов.

Слава запалює цигарку, затягується і знову повертається до історії про передачу "Опять двадцать пять".

"Оп'ять двадцять п'ять", – думаю я, але ніц не кажу, лише слухаю про те, що котрогось дня знову не було зранку цієї передачі, а про причину повідомили лише в обід: помер Пельше.

І от, каже Слава сумно, сьогодні вранці цієї передачі теж не було. Я друкую далі, пауза затягується. Я перший не витримав:

– Видно, кто-то умер.

Слава повільно затягується, довго випускає дим (хоча, здавалося би, місця для диму вже нема у моїй кімнатці), потім стрясає попіл і нарешті з інтонацією, наче мова йде про найбуденнішу справу, тихенько промовляє:

– Брежнев умер.

Це в нього була така манера повідомляти про важливі події. Я аж підскочив. Хотів розбити на його голові друкарську машинку, але стримався з чисто прагматичних міркувань – дисертацію потрібно було все ж додрукувати.

Закінчилася епоха Брежнєва, закінчилася моя Московіада. Я повертався до Львова.

* * *

100 ГРИВЕНЬ ЗА БЕЗСМЕРТЯ

Я побачив це оголошення в суботньому додатку до місцевої газети. Оголошення містило номер телефону, адресу звичайну та адресу інтернетну. З інтернетом я не дружу з огляду на солідний вік, мобільний оператор у мене інший, проте офіс фірми, про яку мова, знаходився якраз уздовж маршруту моєї щоденної ранкової прогулянки.

Заглянув я туди в понеділок вранці. В офісі, вельми скромному, сидів самотній клерк. Він відрізнявся від мене приблизно на одне покоління, причому у кращий бік. Після обміну привітаннями він підтвердив: так, фірма пропонує безсмертя. Справді, лише за сто гривень.

– Ми незабаром закриваємо свою діяльність у цьому місті, тому такі ціни.

– А ґарантію фірма дає?

– Цікаво, як ви собі таку ґарантію уявляєте...

– Ніяк не уявляю.

– Коротше: жодної ґарантії.

– Тоді до побачення.

– До побачення. Гарного вам дня.

Я взявся за ручку в(и)хідних дверей. Ще одне запитання, на прощання:

– А ви для себе часом не придбали безсмертя?

– Співробітникам фірми не дозволяється бути її клієнтами. Зрештою, для мене, як можете побачити, це не так актуально...

Він не договорив "як для вас", та я і без того зрозумів натяк. Захотілося сказати щось дошкульне.

– Вам не здається, що це все схоже на нігерійські спами? Обіцяють мільйон, та, щоби здобути його, потрібно заплатити сто доларів...

– Безсмертя значно дорожче за всі гроші світу. Крім того, сто гривень – це далеко не сто доларів...

Останнє було правдою. Я поділив сотню на курс долара, виходила зовсім смішна цифра. Для переконливості ще поділив на курс євро. А потім і на курс фунта стерлінгів.

Коротше кажучи, я заплатив. Ще заповнив якісь папери і вийшов продовжувати прогулянку.

Був гарний день, я пам'ятаю дуже добре.

Пам'ять мене не підводить. Хоча це й відбувалося понад двісті п'ятдесят три тисячі років тому.

* * *

КВАНТОВЕ ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ

Володимир зателефонував, коли я розмірковував, до якої з термінових справ належиться приступити негайно. "Вже виходжу", – сказав я йому, припинив свої розмірковування, одягнувся і вийшов. Зустрітися з Володимиром на кафедрі теорфізики означало, як правило, порозмовляти про щось таке, перед чим відступають усі термінові справи.

Через 20 хвилин ми вже балакали про квантовий ренеймінг. Відомо, що стан квантової системи залежить від того, спостерігаємо ми за нею чи ні. А от недавнє відкриття британських фізиків (статті ще нема, лише препринт у arxiv) показало, що на стан системи вприває теж факт її найменування. Перейменовуючи систему, можна змінювати її стан. Володимир пояснив, що ефект ренеймінгу теоретично може проявитися і в макросвіті...

За розмовами час минає швидко, надворі вже починало темніти. Я вийшов з кафедри теорфізики і пішов вулицею Драгоманова догори. Потім звернув праворуч, щоби звичною дорогою дійти до головного корпусу університету, точніше, до зупинки 33-ї маршрутки біля нього. Та незабаром мені чомусь захотілося пройтися проспектом Шевченка, і я знову звернув праворуч. Тут вже було трохи темніше у тому сенсі, що гірше світили лампи вуличного освітлення, але на будинках ще були читабельні польські і єврейські написи – останніми роками у Львові мода на старовину, і штукатурку очищують, аж до появи автентичних літер. Та щось тих літер навколо все більшало і більшало, хоча вулиця явно не лежала на популярному у туристів маршруті.

Вулиця, треба сказати, була безлюдна – єдиним поясненням було те, що сьогодні по телевізору транслюють балет. Я покрокував до пам'ятника Грушевському та, вийшовши на площу, просто остовпів. Цього не можна було пояснити жодним балетом. Площа виглядала, наче вінтажна знимка. На будинках – польські таблички, та й нечисленні люди вбрані досить дивно. Попереду видніли знайомі обриси пов'язаного з математичною історією будинку – там колись розміщувалася "Kawiarnia Szkocka" – місце, де любили збиратися львівські математики у міжвоєнні роки. За моїх студентських часів це був "Десертний бар", але відносно недавно там назва повернулася до попередньої – "Szkocka". Невиразна думка ще не встигла оформитися вербально у моїй свідомості, а я вже швидко покрокував до кав'ярні.

Так, цей інтер'єр мені знайомий. З іншої вінтажної знимки. Кав'ярня була майже порожня. За круглим столом на шістьох сидів спиною до дверей досить масивний чоловік. Мені не було видно, що він тримав у руках, та я здогадувався. Зібравшись з духом, я підійшов до столу, привітався і запитав, "czy mogę przeszkodzić na chwilke?"

– A ten problem jest dość skomplikowany i Staszek Mazur za rozwiązanie obiecuje żywą gęś..., – не відводячи очей від книги, Стефан Банах (а це був саме він, один з найвидатніших математиків 20-го століття) показав мені рукою на стілець.

– Po wojnie żywą gęś dostanie Per Enflo ze Szwecji.

Банах підвів на мене очі. Людей з іншої епохи зраджує не стільки одяг, скільки окуляри. Блискавично оцінивши ситуацію (а я вже думав, як йому пояснити свою появу, виходячи з теорії квантового ренеймінгу і факту перейменування кав'ярні), він повільно промовив:

– A-a, Pan jest z przysłosci... I będzie wojna... Ale nie chcę nic wiedzieć o wojnie...

Нарешті завваживши мене, підбіг кельнер, пильно подивився на мене, але не здивувався з мого одягу. Відчуваю, що якби на моєму місці сидів марсіянин, то кельнер теж би не особливо здивувався – обслуговувати потрібно всякого клієнта. Я хотів замовити каву, та вчасно спохопився – навряд чи тут беруть гривні. "Czy mogę zapłacić kartą?" – запитав я про всяк випадок, пригадавши, що "Кредобанк" має і польський капітал. "Przepraszam, ale terminal jest chwilowo niedostępny", – встиг відповісти мені кельнер, заким я встиг зрозуміти безглуздість свого запитання. Банах дивився на нас і навіть не намагався збагнути суть дивного діалогу між нами. Але вирішив скористатися з того, що кельнер близько, і попросив дві кави і до кави, "jak zawsze". "Ja częstuję", – моментально розв'язав професор проблему платежів. Йому і не такі проблеми доводилося розв'язувати.

Незабаром кельнер приніс дві кави і коньяк. Ставлячи принесене переді мною, нахилився і чистісіньким галицьким діалектом прошепотів: "Я сюди якось випадково забрів, як і ви, не знав, як вибратися, але потім втягнувся в це життя, влаштувався на роботу..." Та я вже слухав Банаха.

– Jednak nie mogę nie zapytać: a matematyka i nadal będzie się rozwijać we Lwowie?

– Będzie. Przecież to głównie Pan profesor zrobił Lwów matematycznym miastem, więc staramy się kontynuować tradycje.

Я розповів Банахові про Лянце і його школу, головним чином, про Ярослава Микитюка, а також про Ростислава Гриніва, Андрія Загороднюка, Тараса Банаха (тут Стефан Банах особливо зацікавився і поставив кілька уточнюючих запитань), про розв'язані проблеми з "Księgi szkockiej"...

– A Lwowskie Towarzystwo Matematyczne?

– Niestety, jego nie będzie.

– A to dlaczego?

– O tym może być długa rozmowa, ale historia jest mało ciekawa. Wreszcie, muszę przeprosić Pana – już mi przychodzi czas, aby wracać.

– No, rozumiem... Szkoda, ale co zrobisz?..

І тут мені прийшла в голову ідея. Спромігшись на всеможливі формули ввічливості, на які тільки був здатний, я запропонував Банахові пройтися – мовляв, по дорозі зможемо ще трохи порозмовляти. Він погодився так швидко, наче йому першому прийшла ця ідея в голову.

Ми вийшли на морозне повітря. Перетнули Академічну і пішли бічними вуличками, на надто звертаючи увагу на їхні назви. Розмовляли про фрактали – я хотів показати Банахові застосування його "twierdzenia o punkcie stałym". Великий вчений слухав із зацікавленням.

На навколишніх будинках ще виднілися польські і єврейські тьмяні написи, але в кінці вулиці вже можна було побачити неонові вогні. Ми зупинилися, і я наважився сказати Банахові:

– Jak Pan pójdzie ze mną, to będzie mógł zobaczyć wszystko na własne oczy.

– Ależ nie, proszę Pana. Już von Neumann proponował mi sporo pieniędzy, żeby zostawić Lwów. Nie zgodziłem się.

– Zostanie Pan przecież we Lwowie...

– Ale też nie chcę zostawić swego czasu...

Він геній, йому видніше. Зрештою, часопростір єдиний, час не можна відокремити від простору. Я більше не шукав аргументів. Ми попрощалися, і я пішов. Вже у сучасному, освітленому Львові, майже підходячи до 33-ї маршрутки, зателефонував Володимирові і коротко розповів про цю пригоду. Володимир не здивувався.

– Я ж казав тобі, що у макросвіті ефект квантового ренеймінгу теж можливий. Тільки ймовірність його дуже мала.

– Не така вже й мала, – відповів я, маючи на увазі кельнера.

* * *

PRO PARVA PATRIA

вітер твоїх небес
серця твого тепло
Галичина the best –
кращої не було

кращої не буде
навіть як схочеш фест
тож не шукай ніде –
Галичина the best

* * *

МИ СПІВАЛИ ПІСНІ “THE BEATLES”

Тут, там і всюди ми співали "Here, There and Everywhere".

Вісім днів на тиждень ми співали "Eight Days a Week".

Вчора ми співали "Yesterday".

Це було щось, коли ми заспівали "Something".

Хочеш знати таємницю? Ми співали "Do You Want to Know a Secret?"

Ходімо разом і заспіваймо “Come Together”.

Повертайся і ми заспіваємо “Get Back”

Допоможіть! Ми співаємо "Help!"

Юлія то керувала урядом, то сиділа у в'язниці, а ми все співали "Julia".

І для нікого ми співали "For No One".

Тому що ми також заспівали "Because".

Я хочу сказати тобі, що ми співали "I Want to Tell You".

Здавалося, що я лише сплю, коли ми заспівали "I'm Only Sleeping".

Я плакатиму замість того, щоб ми співали "I'll Cry Instead".

...

А коли ми проспівали "The End", то це був кінець.

(2017)

05.03.2019

 

оригінал: zbruc.eu

Коментарі (0)

Rated 0 out of 5 based on 0 voters
There are no comments posted here yet

Залиште свій коментар

  1. Posting comment as a guest. Sign up or login to your account.
Rate this post:
Вкладення (0 / 3)
Share Your Location
«
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
  • 11
  • 12
  • 13
  • 14
  • 15
  • 16
  • 17
  • 18
  • 19
  • 20
»

Наші контакти


Ідея, веб-дизайн і т.д.:

Олег Романів
oromaniv at franko.lviv.ua