Log in

   

Як "відчувають" Україну такі ж 22-літні

Як "відчувають" Україну такі ж 22-літні Як "відчувають" Україну такі ж 22-літні

Їй сьогодні виповнилось «паспортні» 22. Декларовано – незалежні. Але фактично вона так і, мабуть, поки не відчуває, не знає, не усвідомлює, не розуміє, чим же все-таки є ота СПРАВЖНЯ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. Хтось може казати: ну що ми можемо вдіяти, зараз «несприятливі обставини», поки не час, не все відразу, так не буває, нам ще не найгірше, все попереду…

Але коли, як не зараз, ставати мудрою, рішучою, сильною, незалежною і вільною нацією та державою?! Адже ніхто нас без нас не зробить незалежними. Незалежність не дарують, не орендують, не позичають. Про неї також замало лише говорити, мріяти, планувати. Її треба творити. Творити спершу біля себе, щоб потім із цих локальних незалежностей побудувати глобальну незалежність.З нагоди 22-річчя Дня Незалежності кореспондент Вголосу поспілкувався із однолітками України, з тими, хто разом із нею почав дихати, говорити, ходити, жити. Ми намагались краще зрозуміти, як вони «відчувають» Україну.

У молодих людей ми розпитали, що за історію незалежності найбільше їм запам’яталось. Що найпалкіше вразило, і що, навпаки, викликало найнегативніші емоції. Також ми поцікавились, що, на їхню думку, варто в країні терміново змінювати, а що, навпаки, розвивати. Окрім того нам було цікаво знати, що для них означає дата 24 серпня і чого б вони хотіли побажати нашій державі.

Зважаючи на думки 22-річних хлопців та дівчат, можна сказати, що незалежність, справжня незалежність, дуже і дуже реальна. Вона є, але вона поки що дуже слабка та несмілива!

Олесь Гарджук

- За ці роки мені найбільше запам'ятались постійні перетягування ковдри в різні боки всіма політичними силами. Ще пригадую, коли був дитиною, питав батьків, чи Кучма хороший... Та вони не могли нічого толком сказати: ну, не виллєш же всю злість при дитині, та й похвалити ні за що... А потім революції... Я у школі собі й голос зірвав! Ми всі дружньо збиралися і йшли на мітинг, всі чіпляли на себе оранжеве, ніби діти грають яку-небудь роль у таких масових збіговиськах... Сміх! А після того – дитинство закінчилось, але розчарування ж не забулося.

Найприємніший момент, мабуть, мій перший голос... у 18 років. Хоча я не покладав надто великі надії на виграш мого кандидата, як і не мав надто великої віри в нього/неї.

Найгірший момент – тепер... Бо мені в дитинстві більше пахло українським, незважаючи на те, що тільки отримали незалежність. А тепер – все йде російському коту під хвіст. Якби хто знав, скільки разів мене за кордоном за останні дні спитали: «А чого ви обрали «російського» президента?!» Доводиться правду казати, але жартувати, щоб не заходити в джунглі. Бо тоді заткнути мене з монологом вже буде неможливо. Все просто: розвивати треба все хороше, що мали, маємо, але втрачаємо: технології, заводи, виробництво. Все пропадає! А потопити треба бюрократію, несовісних ледарів, які в кабінетах заважають людям спробувати власну справу і заробляти гроші у своїй країні, аби платити податки і, що важливо, також своїй країні.

Я за кордоном, і, на жаль, навіть не маю українського прапора зі собою. Але, думаю, моя головна місія, як добровольця в іншій країні, – розказати якомога більшій кількості людей (в тому числі і добровольців з усієї Європи), що сьогодні у нашої старовинної нації молоде свято.

Україні побажаю терпіння і мудрої голови вгорі!

Богдана Вавринчук

- Так, я одноліток України. Більш того, ми обоє народжені у серпні. 22 роки, це ж одна четверта життя. Або одна третя, якщо брати до уваги реалії українського життя. Пригадую, коли у моєму містечку зимою економили електроенергію. Її просто після шостої вечора вимикали. І ще пригадую, як тато палив у котлі свої книги, аби обігріти дві кімнати, у яких ми жили, бо ж обігріти весь будинок було нереально. Пам’ятаю, як я милась у воді, після свого маленького брата, бо ми весь час економили. Пам’ятаю, як батьки пошепки щось говорили про тодішнього президента Кучму і забороняли нам малим говорити щось про нього «на людях». Я пам’ятаю, як ми з братом та батьками дивились фільм «Жовтий князь» і плакали. Тоді ми багато чого не розуміли…

Мені 22, я майже здобула вищу освіту. Працюю. Кожен день шукаю себе. Роблю помилки. Помилок більше. Це досвід.

Моїй державі 22. Я не очікую від неї більшого, аніж вона може мені дати. В мене український паспорт. Із ним дуже важко, коли ти закордоном, я ж бо люблю подорожувати. Весь час доводиться боротись із стереотипами, які виникли не від легкого життя українців. Із гордо піднятою головою я перетинаю піший кордон у Шегинях і усміхаюсь до поляків. Так, я українка, і ні, я не збираюсь виїжджати до них на заробітки. Я будуватиму своє майбутнє вдома.

Я перестала цікавитись тим, що робиться у моїй державі, відколи пішла працювати. Батьки телефонують і розказують новини. Врадіїївка, парламент. Я втратила це все із поля зору. Я втомилась від безладу. Він повсюди. Я рідко їжджу до батьків, бо мене весь час закачує у дорозі. Вона жахлива. Це навіть не назвеш дорогою. Можливо, у моєї держави інші пріоритети. Я намагаюсь зрозуміти. Їй ж теж 22, як і мені. Їй дозволено помилятись.

24 серпня – це більше сімейний день, аніж державне свято. Ми одягаємо вишиванки і йдемо до церкви. Всі. «Боже великий єдиний». Ухх, це так символічно. І природно, що забуваєш про корупцію, малі зарплати та жахливі дороги. 24 серпня для моєї сім’ї це день Вдячності. Ми дякуємо Богу, за те що маємо, бо ж дехто і не має того.Мої батьки жили в ізоляції. Я ж маю змогу подорожувати, спілкуватись із світом. Я можу вибирати. І я вибираю українське майбутнє. Поки. Може я ще не настільки розчарована. Я ж розумію, що всім 22-літнім притаманно припускати помилок та шукати свій шлях.

В мене український паспорт, за нього мільйонами гинули мої співвітчизники. Я просто змушена ним дорожити. В ім’я усіх борців та блакитно-жовтого майбутнього.

22 роки це час для дорослішання. Чого й бажаю собі та Україні!

Олег-Семен Дацко

- Якщо так глобально, напевно, запам’яталась найбільше революція 2004. Я не впевнений в тому, що в повній мірі усвідомлював все те, що відбувалося, але те всенародне піднесення, яке панувало, забути важко. Мене останнім часом приємно вражає центр Львова, чесно. Місто потрохи «вдягається» в європейський (читати: цивілізований) вигляд. Але в той же час і найгіркіші емоції пов'язані з прильотом до Львова після місяця в Фінляндії. Пам'ятаю, такий яскравий контраст вдарив по очах, що я просто не міг оговтатись тиждень. Починаючи від жахливої всюдисущої зовнішньої реклами, якою набите місто, і закінчуючи, звичайно, менталітетом і загальною культурою людей. На все це, до того, я, чомусь, не звертав уваги, але все пізнається в порівнянні.

Тому змінювати потрібно саме культуру і менталітет людей, стирати старі шаблони. Іноді, йдучи вулицею, здається, бачу людей з бліндерами (це такі «мушлі», якими закривають очі коней), вони, ніби, й бачать, куди йдуть і тішаться з того, але не усвідомлюють усього горизонту перспектив. Не знаю, може це юначий максималізм, але ми ж і справді живемо в епоху доступної інформації, а люди використовують Інтернет для деградації, а не саморозвитку.

Тому розвиваймось, насамперед, самі, а з розумним народом, (а не вузькозорим електоратом) прийде і гідний лідер, і достойні умови для життя. (говорю, як агітатор якийсь).

На день Незалежності заспіваю гімн і буду сидіти вдома, бо концентрація бидла в такі дні на вулицях різко підвищується.

Євгенія Вавринець

- Найбільше запам’яталася Помаранчева революція, хоча тоді, мабуть, я ще не була свідомою громадянкою України, але це дійство було таким величним, яскравим і, як тоді здавалося, добрим! Приємно вразили також позитивні відгуки туристів про Україну під час проведення Чемпіонату Євро 2012.

Негативного, звісно, в нас багато, як би не хотілося про це не говорити. Те, що найбільше «зачіпає за живе» – це незграбне ставлення до системи освіти в Україні. Також терміново нам треба змінити курс України і прискорити шлях до вступу в ЄС.

Святкуватиму в компанії на природі, насолоджуватимуся прекрасними краєвидами Буковини. А Україні скажу так: закінчилося вже «легке» студентське життя, час вже ставати більш відповідальною, самостійною і братися до роботи! Собі, мабуть, теж так кажу.

Софія Василечко

- Коли я ще була малою, то найбільше мене вразила новина про смерть В'ячеслава Чорновола. З новин, від батьків довідалась, що він був хорошою людиною і багато людей сумувало за ним. Думаю, того часу в Україні, хоч і в незалежній, безліч хороших намірів щодо правильного розвитку нашої держави пішло шкереберть. Політикою не надто цікавлюсь, але, коли чула від тодішнього президента Кучми (Кравчука не пам'ятаю, бо була зовсім малою) російську мову, то сильно обурювалась, для мене це було неприпустимо. Пам'ятаю вибори, які супроводжувались Помаранчевою революцією. Стільки гордості за свою країну не відчувала ніколи, хоча під час перемоги Руслани на Євробаченні було щось схоже. Вся країна відстоювала своє право мати гідного президента незважаючи на всі перешкоди, ну хіба це не чудово? Ось саме тоді я повірила, що Україна живе, що у нас все попереду, що жоден ворог нам не страшний, поки всі ми разом! Але не все так сталось, як гадалось...

Найнегативніші спогади пов'язані з теперішньою владою, оскільки зараз мені байдуже. Це сумно, але так воно і є. Я не відчуваю, що ми як громадяни можемо щось змінити на краще, бо все і так вирішують «вони»... Що варто змінювати, так це владу, і негайно. Також наша освіта котиться вниз, ціни ростуть, зарплати не зростають, безробітні більшає, бідних також, але «верхівка» поповнює лави олігархів. Страшно за наше майбутнє...

Також для мене дуже важливе значення має Церква, бо без духовного розвитку людина міліє. А наша столиця від цього ще дуже далеко, про що свідчать безліч похмурих облич на її вулицях. Варто розвивати також і культуру. Чому такі театри, як Курбаса, перебувають в поганому стані?! Про дороги я взагалі мовчу.На порозі вже 22 річниця нашої незалежності, тому це потрібно хоч якось відсвяткувати. Почну з Літургії, на якій подякую за все, що Бог дав Україні, бо насправді є за що дякувати, а також попрошу кращої долі для країни і всіх її громадян. Як би ми не жили, але треба починати з себе. Якщо кожен донесе своє сміття до сміттєвого баку, то Україна стане чистішою, якщо кожен поділиться кусочком хліба з потребуючим чи одягом з безхатченком, то бідних стане менше, посміхнеться до перехожого, то радості побільшає! Тому бажаю кожному українцю змінювати нашу Країну біля себе, то й жити в Україні стане краще! З Днем Незалежності!

Соломія Коновалик

Для мене 24 серпня особлива дата. Я народилася в період, коли моя країна вже виборола незалежність, тому, на щастя, я не знаю, як можна на своїй землі залежати від когось чужого. Саме тому за всю історію незалежності мені найбільше запам’яталась Помаранчева революція. Думаю, цей період в історії нашої країни багатьом назавжди запам’ятався. Я тоді була ще дитиною, але важко забути це відчуття піднесення і свободи, яке панувало не лише в нашому домі, але й по всій Україні. Щоправда, тепер багато фактів сприймається зовсім по-іншому, дехто дуже розчарувався після 2004-го року, але для мене Помаранчева революція – це доказ того, що в дуже критичні моменти для нашої держави народ може об’єднатися і захистити свої права. Принаймні хочеться в це вірити.

Мене обурює, що в державі, яка святкує 22 річницю незалежності, абсолютно недієздатний і, я вважаю, антиукраїнський уряд. Лякає, що в країні майже відсутнє верховенство права, зате дуже поширена корупція. Мені здається, що корупція нашу країну колись і погубить. Також в Україні варто змінювати ставлення до вищої освіти, оскільки система освіти, на жаль, настільки корумпована, що диплом можна просто купити. І гріш йому ціна тоді. А талановита молодь, яка сумлінною працею здобувала освіту, нікому після закінчення університету не потрібна. Бо знання, на превеликий жаль, тепер нічого не варті. І я не знаю, яке майбутнє в корумпованої держави, яка абсолютно не цікавиться молодими людьми, які в ній живуть. Мені страшно навіть про це думати. Також хотілося б, щоб в Україні підтримували і розвивали науку, бо талановиті науковці змушені шукати кращої долі за кордоном, а наша держава втрачає своїх найкращих людей.

Якщо подумати про всі проблеми, які є у нашій державі, то й не дуже хочеться святкувати День незалежності. Для мене це свято з присмаком гіркоти. Ми маємо незалежність, але, по суті, більше нічого. Тому я 24 серпня нічого особливого не робитиму: почитаю книжку, можливо, піду погуляти з друзями. Адже День незалежності – це не привід розпивати спиртні напої і п’яному співати пісень на вулицях. Та, судячи з попередніх святкувань незалежності, значна частина українців так не думає.

Тому хочу побажати нашій державі процвітання, свободи і справжньої незалежності, а нашим людям побільше мудрості і наполегливості. Щоб наступного року ми мали що святкувати!

Підготувала Марічка Богак

за матеріалами Вголос

  • Коментарі не знайдено

Залиште свій коментар

Post comment as a guest

0
«
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
  • 11
  • 12
  • 13
  • 14
  • 15
  • 16
  • 17
  • 18
  • 19
  • 20
»

Наші контакти


Ідея, веб-дизайн і т.д.:

Олег Романів
oromaniv at franko.lviv.ua