Log in

Михайло Зарічний: «Не бачу потреби повертатися назад»

Михайло Зарічний: «Не бачу потреби повертатися назад» Михайло Зарічний: «Не бачу потреби повертатися назад»

Добротне інтерв’ю багато в чому нагадує танець – тут так само важливо відчувати подих співрозмовника (партнера) і не збитися з заданого ритму. Розмовляти (танцювати) з відомим науковцем, доктором фізико-математичних наук, професором Михайлом Зарічним напрочуд легко – він швидко змінює ритм і теми розмови, чудово орієнтуючись не тільки в сучасній математичній науці, але й у літературі, в музиці та в іноземних мовах. Володіючи тонким почуттям гумору, Михайло Михайлович невимушено прийняв «правила гри» й поділився своїми поглядами й міркуваннями про…

Дитинство

Відколи себе пам’ятає, Михайло Зарічний мріяв стати науковцем: «Я хотів бути вченим, ще навіть добре не усвідомлюючи, що ж це означає. Швидко навчився читати, став відвідувати бібліотеку, де було багато науково-популярних книжок: «Цікава фізика», «Цікава хімія», «Цікава астрономія», «Цікава математика». Вони мене найбільше цікавили». А поза тим, був звичайним сільським хлопцем, який босими ногами розгрібав пил на дорозі та струшував росу із трави, безтурботно ганяв пасовищами, взимку вирізав ключку для хокею з ліщинової «кольби» і разом з однолітками носився по льоді.

– Чого з того, що мали в дитинстві Ви, більше ніколи не буде в нинішніх дітлахів?

Не буде таких емоцій, які були в нас, тієї безтурботності, дитячої безпосередності. Коли дивлюся на сучасних дітлахів, то бачу, що вони змалку до чогось залучені – до гуртків, до занять. Вони кудись поспішають, не мають часу зупинитися і споглядати, сприймати світ відчуттями, помилуватися природою… А що вже казати про мить, яка прекрасна.

Математику

Не всі про це знають, але математика була далеко не єдиним предметом, якому надавав перевагу Михайло Зарічний у шкільні часи. Поруч із нею на рівні давалася й фізика. У шкільні роки наш герой успішно відстоював честь своєї сільської школи у Старих Богородчанах на районних, обласних, республіканських олімпіадах з математики та фізики. Вміло поєднував обидві науки: «Певний час фізика і математика були мені однаково близькими, але конкурували між собою – мені довелося чотири рази їхати на Республіканську (так тоді називалася нинішня Всеукраїнська) олімпіаду – двічі з фізики і двічі з математики, але в десятому, випускному класі, я поїхав на Всесоюзну олімпіаду з математики. Так математика перемогла».

– А що ж стало переломним моментом у цьому виборі?

– Як не дивно, але причетний до цього насамперед Львів. В дев’ятому класі я вперше побував у місті Лева, коли там відбувалася математична олімпіада. Її офіційне закриття відбувалося в Львівському університеті. Я прийшов трішки раніше, сів на лавці в парку за пам’ятником Івану Франку, окинув оком споруду університету і закохався в неї з першого погляду. І хоча нині я далекий від сентиментів, однак тоді в душі щось затріпотіло і внутрішній голос сказав: «Якщо хочеш учитися в університеті – то тільки у цьому». А вирішальним моментом стало запрошення від Львівського університету вступати саме до них. Так я і став математиком.

– Не розчарувалися у такому виборі? Адже подейкують, що в математиці відкривати більше нічого…

– Є така думка. Але висловлюють її ті, хто далекий від математики та її внутрішньої краси. Якщо уважно стежити за новинами в цій царині, а я намагаюся не упускати будь-якої інформації з математичного світу, то можна побачити, як кожного року в цій галузі науки здійснюються важливі відкриття. Якщо поглянути на математику з погляду вічності, то в ній ще чимало нерозв’язаних завдань і задач. Тому є над чим працювати і мені, і моїм колегам по фаху, і прийдешнім поколінням математиків. Математика – це ціла система, яка має свою красу, красу математичних міркувань, математичних доведень, це наука, яка дозволяє пізнавати природу та світ. Без математики багато чого не було б у цьому світі. Просто не всі люди це розуміють.

«Якщо поглянути на математику з погляду вічності, то в ній ще чимало нерозв’язаних завдань і задач». Фото зі сторінки Михайла Зарічного у Facebook
«Якщо поглянути на математику з погляду вічності, то в ній ще чимало нерозв’язаних завдань і задач».
Фото зі сторінки Михайла Зарічного у Facebook

Студентів

Отримавши запрошення на навчання від Львівського університету імені Івана Франка, Михайло Зарічний і не підозрював, що пов’яже із ним усе своє подальше життя. У цьому закладі він пережив незабутні студентські роки, у ньому ж залишився працювати, поступово захистивши кандидатську й докторську дисертації, очоливши одну із кафедр механіко-математичного факультету, а згодом став на чолі всього факультету і провадив його 12 років, до осені 2016 року. За увесь цей час факультетом пройшло не одне покоління студентів. Мало того, Михайло Михайлович знає студентів із двох століть: ХХ і ХХІ.

– Студенти різних століть. Чи дуже вони відрізняються між собою?

– Усіх відмінностей називати не буду, але розповім про те, як на одній із наукових конференцій, яка відбувалася у Франції, спілкувався зі своїми ровесниками. Обговорюючи різні питання, ми, студенти минулого століття, пригадали, яким чином шукали інформацію. Нам свого часу доводилося йти в бібліотеку, вистоювати в черзі, замовляти необхідну літературу по міжбібліотечному абонементу, на ту чи іншу статтю доводилося чекати місяць, а то й більше. Скопіювати її було надзвичайно складно. А нинішні студенти за 5 хвилин можуть мати все, що їм необхідне. Маючи такі можливості, вони мають змогу робити відкриття набагато швидше. Та й фахової літератури стало значно більше.

На дозвіллі зі студентами рідного механіко-математичного факультету. Фото зі сторінки Михайла Зарічного у Facebook
На дозвіллі зі студентами рідного механіко-математичного факультету. Фото зі сторінки Михайла Зарічного у Facebook

– Але певна категорія студентів дотримується переконання, що якщо книжки нема в Інтернеті – її нема взагалі. І за 5 років навчання жодного разу не переступили порогу наукових бібліотек…

– На це зауваження відповім анекдотом. У грузинське село, розташоване високо в горах, прибув незнайомець і запропонував тамтешнім мешканцям зіграти в хованки: «Шановні аксакали, я готовий побитися об заклад, що заховаюся так, що ви мене не знайдете». Старожили йому відповіли: «Шановний чужинцю, ми тут прожили майже по 100 років кожен, ми знаємо тут не те, що кожну стежину, але й кожен камінчик. Тут від нас ти ніде не заховаєшся». Але гість таки переконав їх прийняти умови гри і заховався. Шукали його день усім селом, шукали другий, третій… Не знайшли. Зізналися у своїй поразці: «Ми здаємося, чужинцю, виходь зі своєї схованки». Коли він вийшов до них, ті згорали від нетерпіння, де ж можна було ховатися всі ці дні. «А я був у бібліотеці», – відповів гість, присоромивши всіх, хто знав кожен камінчик, але не знав, що існує бібліотека.

– Отже, щоб бути аксакалом і патріотом свого міста чи села – замало прожити все життя на одному місці? Треба ще й у бібліотеку час від часу заходити, а не тільки «гуглити»?

– Десь так (сміється). Порожні читальні зали – це проблема самих студентів, а не бібліотек і книговидавців. Адже коли я був у Великій Британії, зіткнувся з іншим випадком – мені з колегою необхідна була певна книга. Коли ми прийшли в бібліотеку, нам сказали, що вона зараз у когось на руках. Я розчаровано зітхнув, а колега залишив запит – і вже наступного дня йому на електронну пошту прийшло повідомлення: книгу повернули і вона знову є у вільному доступі. Тобто бачимо, як вдало можна поєднати й сучасні технології, і бібліотечні фонди, адже ще далеко не всі книжки та публікації оцифровані в нашому житті, і не все можна здобути зі Всесвітньої павутини.

У біографії Михайла Зарічного був і такий період, коли він навчав математики студентів не тільки різних століть, але й різних континентів. Зокрема, понад 6 семестрів викладав математичні дисципліни в університетах США та Канади.

– Ви належите до тієї категорії науковців, яких важко застати на одному місці, відвідуєте наукові конференції в різних країнах світу і можете порівняти різні школи. Чим західні студенти відрізняються від наших?

– Я добре знаю студентів американських і студентів канадських – пропрацював в Америці сумарно шість семестрів – це не так уже й мало. Можу сказати, що найгірший американський студент є набагато сильнішим за нашого найгіршого студента. Якщо він заплатив за навчання – він хоче бодай щось мати за свої гроші. Заплатити за навчання і не відвідувати занять – на Заході це нонсенс, там такого не існує. Але найкращий американський студент є гіршим за нашого найкращого студента, бо американський студент – прагматик, його цікавить тільки «від» і «до», та кількість матеріалу, яка необхідна, щоб скласти іспит – не більше. А наш студент має в собі якусь іскру, натхнення, прагне знати більше, аніж того вимагає певна дисципліна. Можна знайти й інші порівняння: на Заході є строге виконання правил, там студенти не списують, іноді, звісно, є винятки, але систематично, як це роблять у нас – там такого нема.

Університет

Два роки тому Михайло Зарічний був серед претендентів на посаду ректора Львівського національного університету імені Івана Франка. У своїй програмі бачення майбутнього цього навчального закладу він зазначив: «Університет – це те місце, де твориться висока наука і де передають наукові знання молодому поколінню».

Михайло Зарічний презентує свою програму розвитку Університету. Фото зі сторінки Михайла Зарічного у Facebook
Михайло Зарічний презентує свою програму розвитку Університету. Фото зі сторінки Михайла Зарічного у Facebook

– Михайле Михайловичу, ця теза все ще є актуальною?

– Ідеальна модель університету в її західному розумінні – така, в якій наука твориться в стінах університету. Ми маємо пострадянську систему, де є і університети, як навчальні заклади, і Академія Наук. Хочу бути в цьому аспекті об’єктивним: чому підрозділи Академії наук роблять більше наукових відкриттів? Бо там люди не залучені до навчального процесу, вони не мають по 600-800 годин педагогічного навантаження і можуть якісно творити науку. Вони можуть забути про все: про лекції, про студентів, а сісти й писати наукові статті. В університеті професори не мають такої змоги через велике навантаження, яке є складовою їхньої роботи. На Заході навантаження є дуже помірним, там професор має 6 годин на тиждень. Він не є забіганим, не шукає підробітків на стороні, щоб вижити, а може спокійно творити науку.

– А що відчуває український професор, коли його здібні учні, яким віддав частинку себе, не продовжують заданий ним напрям, а змушені працювати на благо інших держав?

– Дуже прикро, що молоде покоління поставили в таку ситуацію, коли для того, щоб не просто зреалізувати свій науковий потенціал, але й елементарно вижити, треба їхати за тридев’ять земель. Але вважаю таке явище тимчасовим. Нині можемо спостерігати й інші тенденції: швидко розвивається ІТ-бізнес, а люди, які займаються інформатикою, можуть пристойно заробляти тут. Гадаю, що це підтягне й інші науки, зокрема, доброї інформатики не може бути без математики, а там повернуться і фізики, й хіміки, і біологи. В Україні загалом та у Львові зокрема в ІТ-сфері створено цілий напрям, а люди, які його розвивають, чудово розуміють потенціал науки, знають, для чого вона потрібна. Тому вважаю, що здібні випускники залишатимуться в нас.

Але якщо люди їдуть десь-інде, не обриваючи зв’язків з рідним краєм, то це теж добре, чужий досвід зайвим не буває. Принаймні я з усіх подорожей повертався з новими враженнями, з новими ідеями, які реалізовував вже тут. Головне – не втрачати надії і не сидіти, склавши руки.

Творчість

Визначному науковцеві Чарльзу Дарвіну належить афоризм: «Люди, котрі засвоїли великі принципи математики, мають на один орган чуття більше, ніж прості смертні». Споглядаючи на різнопланові захоплення Михайла Зарічного, починаєш вірити, що математикам, справді, дано набагато більше, аніж усім іншим.

– Михайле Михайловичу, завдяки якому органу чуття так уміло поєднуєте в житті математику, поезію, музику й іноземні мови?

Мені справді вдається поєднувати багато речей, на перший погляд, віддалених одна від одної, але не настільки віддалених, щоб ними не займатися. Природа творчості всюди однакова. Придумати пісню, створити вірша чи зробити якесь наукове відкриття – фактично, один і той самий результат, успішність якого залежить лише від того, наскільки суворі закони «жанру». Десь вони ліберальніші, десь – набагато жорстокіші. Математика – це теж мистецтво, але з дуже чіткими межами жанру, які не можна переступити. Але творити можна й у ній, створюючи свої поняття. І диво математики полягає в тому, що продукти її діяльності проектуються на матеріальний світ.

– Чи з відходом із адміністративної посади (з листопада 2016 року Михайло Зарічний не є деканом. – Авт.) стало більше часу для творчості в царині літератури, музики, математики?

– Так, звісно, часу з’явилося більше. Хочу зазначити, що жодна адміністративна посада – низького, середнього чи високого рівня не мала би бути для людей самоціллю. У нормальному суспільстві це лише один із способів служити спільноті. Спосіб допомагати спільноті математичній – це керувати математичним факультетом. Нещодавно на одній із конференцій я зустрівся з колишнім деканом математичного факультету Вільного університету в Амстердамі – Яном ван Мілом. Він був дуже хорошим деканом, який робив багато справ для свого факультету, але змушений був покинути цю посаду, бо від цього, за його словами, потерпала наука. І це при тому, що бюджет його факультету складав 40 мільйонів євро – неймовірна для нашої науки сума. Десь тим самим шляхом пішов і я, щоб мати більше часу і на науку, і на творчість.

Літературу

Михайло Зарічний є автором понад 120 наукових публікацій, оприлюднених в фахових математичних збірниках, монографій та посібників. Але з-під його пера вийшло ще й 3 книжки віршів та поетичних мініатюр, які мають своїх поціновувачів.

«Час від часу щось публікую, бо бачу зацікавлення з боку читачів». Фото зі сторінки Михайла Зарічного у Facebook
«Час від часу щось публікую, бо бачу зацікавлення з боку читачів». Фото зі сторінки Михайла Зарічного у Facebook

– Ви добре орієнтуєтеся в сучасній літературі, знаєте особисто багатьох сучасних авторів. А що викликає бажання братися за перо самому?

Важко однозначно відповісти на це запитання. Мушу зізнатися, що в мене ніколи не було особливого бажання щось публікувати. До видавництва своїх творів звернувся тільки тоді, коли багато людей наполягло на тому, що ці твори варті того, аби побачити світ у вигляді книжки. До цього я працював в жанрі усної народної творчості – деякі мої тексти передавалися в усній формі від одних людей до інших. Літератори постійно підбивали мене: ну коли, коли ж буде книжка. Але я не амбітний у цьому контексті, хоча вважаю, що літератури в кількісному вимірі насправді є дуже мало в порівнянні з тим обсягом, який є в інших країнах світу. Однак, час від часу щось публікую, бо бачу зацікавлення з боку читачів. Але ставлюся до цього з певним гумором – я працюю у вузькій ніші, яку можна назвати непостійною літературою.

– Ви зізнаєтесь, що часто пишете в потязі, в автобусі, в літаку. Як правило, це коротенькі влучні фрази або вірші, подорожні замітки. А що написав би Михайло Зарічний, якби зі Львова бодай до Києва поїхав каретою?

– Полюбляю писати в мандрах. Очікуючи літака в аеропорту чи потяга на вокзалі, математика не завжди переважає в думках, а на «коліні» завжди можна щось літературне написати. Якби вдалося поїхати каретою, я б неодмінно скористався такою нагодою, щоб щось написати. Швидше за все, це були б подорожні нотатки… а, може, й роман. Варто спробувати (сміється).

Музу

Кожній творчій людині знайома ситуація, коли ніби й час є, і натхнення, але Муза кудись запропастилася, тож навіть при великому бажанні важко вичавити з себе бодай рядок. В одному з віршів Михайла Зарічного є такі рядки: «Коли із дамою кружляю в танці я, то стежу, щоб трималася дистанція». Цікаво, а коли б цією дамою і була Муза?

– Михайле Михайловичу, а чи Музу теж треба тримати на відстані? Хто для Вас є Музою?

– Музу на відстані тримати не можна. Треба радіти кожному її візиту, бо він непередбачуваний і може бути дуже коротким… Зазвичай, я черпаю натхнення в мові, в океані слів. Це така безмежна стихія, яка надихає кожного, хто займається літературою. Не маю анінайменших сумнівів, що наша мова збережеться на карті світових мов. Але для цього треба, щоб усі її носії жили нею та збагачували її. Мова є джерелом мого натхнення.

Книжки й музику

Спілкуючись з Михайлом Зарічним, відчуваєш, наскільки начитаною є ця людина. Професор Зарічний, маючи математичний склад розуму, зберігає в голові сотні імен, назв, визначень. Друзі та знайомі, не маючи змоги «загуглити» те, що їм необхідно вже й зараз, часто звертаються до нього, як до енциклопедії. Михайло Михайлович, звісно, усього знати не може, але наполегливо працює, щоб таких прогалин було якомога менше.

– Ви встигаєте на різних фронтах (математика, музика, поезія), але попри таку зайнятість зізнаєтеся, що багато читаєте. Які книжки: електронні чи паперові читає Михайло Зарічний і якій літературі надає перевагу?

Однозначно, перевагу надаю паперовим книжкам, але коли подорожую – часто послуговуюся й електронними. Я читаю дуже багато: намагаюся знати все, що відбувається в сучасній українській літературі, маю улюблених поетів і прозаїків, не проходжу й повз перекладну літературу. Мені цікаво, що робиться в літературі зараз, і в літературі не лише українській. Читаю польських, англійських, французьких авторів мовою оригіналу. Ніколи не складаю планів і системи, що варто було б прочитати насамперед. Знаю, що такі речі вирішуються десь поза нашим сприйняттям, і під руку потрапляють саме ті книжки, які саме в цей момент і треба читати.

– Якби виникла потреба перебратися на безлюдний острів, і з собою можна було б узяти лише 5 книжок. Які книжки Ви б узяли з собою?

Є книжки, які належать до категорії вічних, які можна читати й перечитувати по декілька разів. Тому серце краялося б, якби можна було взяти лише 5 – намагався би виторгувати більшу кількість. Але конче взяв би із собою щось із творів Івана Франка, який є цілим океаном.

Але щоб перевести таке серйозне запитання в жарт, підтримаю думку одного свого знайомого, який каже, що на кожну ситуацію в житті можна підшукати влучну цитату з «Пригод бравого вояка Швейка». Гадаю, що й мені роман Гашека став би у пригоді на цьому безлюдному острові.

– Прихопили б ще рушницю й вудку, щоб вполювати собі на прожиття, чи взяли б усе-таки гітару, аби з її допомогою вгамовувати марші в животі при багатті?

– Без вагань узяв би з собою гітару, з якою намагаюся не розлучатися. Вона супроводжувала мене й до Америки, де прожив тривалий проміжок часу, і до інших країн. Музикувати дуже важливо. Я хоча й ніколи не навчався музики і є самоучкою, але в своєму дилетантстві дійшов до того, що один із моїх музичних творів виконував ансамбль «Віртуози Львова». Коли я почув свій твір у їхньому виконанні – втратив дар мови. Якось, під відповідний настрій, награв цей сентиментальний фрагмент на гітарі, а знайомий композитор – Богдан Котюк – допоміг його належно оформити. Вийшло симфонічне рондо… Музика, загалом, відіграє велике значення в моєму житті. Маю коло приятелів приблизно мого віку, і коли ми збираємося разом, то музикуємо. Це дуже приємне й чудове проведення вільного часу. У цьому колективі я граю на бас-гітарі. Тому не проміняю цей інструмент ні на рушницю, ні на вудку.

«Маю коло приятелів приблизно мого віку, і коли ми збираємося разом, то музикуємо». Фото зі сторінки Михайла Зарічного у Facebook
«Маю коло приятелів приблизно мого віку, і коли ми збираємося разом, то музикуємо». Фото зі сторінки Михайла Зарічного у Facebook

Машину часу

Людство віддавна мріє про те, аби вигадати машину часу і з її допомогою робити мандрівки в минуле та майбутнє. І якщо таку машину колись вигадають, то, мабуть, при її створені не обійдеться без математиків. Цікавимося про ставлення до таких мандрівок у часі й у нашого героя.

– Якби хтось вигадав і втілив у життя машину часу, в який період свого життя Ви хотіли б повернутися, аби щось змінити і чи змінювали б щось взагалі?

Навіть не знаю. Ужитті мені дуже щастило, все складалося доволі сприятливо. Тож не бачу потреби повертатися назад. Єдине, що якби можна було повернутися на кількадесят років назад, то я, мабуть, пішов би у музичну школу, щоб мати ще й таку освіту. Але важко сказати, чи став би я тим, ким є сьогодні, якби пішов по музичній стежці.

– А як далеко хотіли б заглянути в майбутнє, не тільки своє, а й усього людства?

Над таким запитанням часто роздумують усі математики. Багатьом із них хотілося б заглянути наперед і дізнатися, коли і яким чином буде розв’язана та чи інша задача, над якою ламало голови не одне покоління. Тож і я не є винятком у цьому плані. А загалом, було б дуже цікаво поглянути, як виглядатиме світ у майбутньому. Чи переможе колективний розум, чи зможе подолати особистісні амбіції… Чи зможуть люди жити щасливо й у мирі. Не хотілося б думати, що війни притаманні людській натурі у будь-якому історичному проміжку і триватимуть вічно.

«Якби можна було повернутися на кількадесят років назад, то я, мабуть, пішов би у музичну школу, щоб мати ще й таку освіту». Фото зі сторінки Михайла Зарічного у Facebook
«Якби можна було повернутися на кількадесят років назад, то я, мабуть, пішов би у музичну школу, щоб мати ще й таку освіту». Фото зі сторінки Михайла Зарічного у Facebook

За матеріалами lysty.net.ua

Залиште свій коментар

Post comment as a guest

0
«
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
  • 11
  • 12
  • 13
  • 14
  • 15
  • 16
  • 17
  • 18
  • 19
  • 20
»

Наші контакти


Ідея, веб-дизайн і т.д.:

Олег Романів
oromaniv at franko.lviv.ua