Уявіть собі обрив. Звичайний, нічим не особливий обрив, з виступом на самому верху. Різкий такий виступ, таємничий.

Старенька лавочка все ще витримувала на собі вагу мого тіла. Скільки років минуло, а про неї так ніхто і не попіклувався. На товстій дубовій дошці виднілося вирізане ножем серце. Наше серце. Колись воно було одним на двох. В голову закрадаються спогади. Хоча… Нічого дивного – я вже давно ними живу. Теплий вітер бавився з квітами в моїх руках, неначе хотів мене розвеселити.

відстань... перетворює довгі повсякденні розмови в кілька рядків стандартного тексту, ігнорує емоції і відчуття, робить людей такими штучними і чужими, закидує все минуле зів*ялим листям, наче хоче приховати його від власних очей.