Вівторок, 03 вересня 2013 Автор Андрій Содомора Опубліковано в Cтатті & Публікації

Рецензія

(19 голосів)
Перегляди: 48362 разів
Михайло Зарічний. Краще менше Михайло Зарічний. Краще менше

Від Адміністратора:
У червні цього року видавництво "Афіша" надрукувало книгу коротких текстів та візуальних творів "Краще менше", автором якої є професор Михайло Зарічний. Нещодавно відомий український письменник, літературознавець і перекладач професор Андрій Содомора написав рецензію на цю книгу. З люб'язного дозволу Андрія Олександровича вміщаємо її на нашому сайті.

 

Андрій Содомора

Михайло Зарічний: «число чи слово»?..

 

Поезія Михайла Зарічного – дивна. Дивна – у першому, нині вже затертому, розумінні слова: на неї треба дивитися, на неї цікаво дивитися – і  розшифровувати її. Та й поезією вона є радше у першому, ширшому значенні слова: наче мистецьки змайстрована зі слів та різних, переважно математичних, знаків. Дивним, але вже у звичному розумінні слова, було й перше моє знайомство з Михайлом Зарічним. «А чи знаєте, пане Михайле, що про Вас писав Богдан Лепкий?» – запитав я при першій нашій зустрічі. – «Справді?» (в погляді Михайла Михайловича, в його інтонації – готовність і сприйняти дотеп, і відповісти дотепом, і миттєва реакція математика, для якого цифровий ряд у змиг ока стає рядом слів. І тоді я зацитував: «А що чувати там у вас, чи йдете з колядою? / Чи ще живий Федір, Юрко і мій сусід Зарічний? / Чи й нині, як колись було, співають «Бог Предвічний?..»  – «Справді!..» (тепер – уже зі знаком оклику, але з іще виразнішою в усмішці іскринкою гумору)… Інтелектуальним гумором у різних його тональностях забарвлена кожна сторінка поезії Михайла Зарічного, чи то пак – «збірки коротких текстів і візуальних творів» під заголовком «Краще менше» (Афіша-2013). Передмову до книги написав молодий київський літератор Валерій Бедрик.

«Від перестановки доданків сума не міняється» – чи не єдине правило, яке я виніс зі школи. Інша річ – слова. Тут, від перестановки, «сума» – таки міняється! Скажімо: Іноді не хочеться нічого робити – передчуття біди (депресії). Іноді ж хочеться нічого не робити –  передчуття дозвілля солодкого нічогонероблення («dolce far niente»). Щось подібне у Плінія Молодшого: «Краще нічим не займатися, аніж займатися нічим». Оте «нічим не займатися», що з погляду «зайнятої» людини – марна трата часу, з погляду людини творчої, загалом, цікавої людини, – змога щось зробити, змога побути зі собою, зі словом, приглянутися й прислухатись до нього, «побавитися» з ним. От, скажімо, не надто приємне слово – злодії. «Розщепімо» його, додаймо ще якийсь «елемент» – і маємо нову якість: «зло в дії» (злодії – це ті, хто з абстрактного зла робить зло конкретне; «злодій» – наче постійно хтось нашіптує йому: «зло дій!»). Або: «жалюгідний»: розведімо ті два слова, про акцентуймо перше – матимемо іншу барву: хтось таки гідний того, щоб його пожаліли…

Михайло Зарічний, хоч і зайнята людина (професор, декан факультету), але у постійній своїй зайнятості він цінує хвилинки дозвілля, «нічогонероблення»; з тих світлих життєвих моментів і визріває світла (рух думки – це світло) й незвична  його поезія. Гортаючи сторінки, дивлячись і дивуючись водночас, «доганяючи» думку автора, пересвідчуємося, що довкола нас та й у нас (де ж бо слово, як не «в оселі» нашої душі?) – таки багато цікавого. Тому-то, якщо мова саме про ті дотепні філологічні крихти, то краще – таки більше, і таких крихт, і таких книжок…

Отож – забава зі словами. Де забава, там усмішка. «Сміючись говорити правду» – Горацієва засада. А де правда, там уже не пуста забава. Правда ж дуже часто – гірка. Найкращий приклад – «Журба» Л. Глібова («Стоїть гора високая…»).  Сумовиту усмішку знаменитої нашої «Журби» наш сучасник повторює англійською  («з розмови Л. Глібова з Едгаром По»): «а молодість НЕ ВЕРнеться –  NEVERmore (65). Повторює, а радше додає їй нового відтінку, впроваджує (без зайвого слова, лише візуально) у простір нинішнього світу, актуалізує вічну тему – часу, який забирає у людини найдорожче… Міський пейзаж – у трьох словах: столиця вулиця  лиця (14). Наче в кадрі, що стрімко набігає, бачимо спочатку, далеким планом, Київ, потім, ближче, – Хрещатик, а далі, – лиця, лиця, лиця… І всі три слова пов’язані словом-образом «лице» – «дзеркалом душі», куди так хочемо зазирнути: «На всіяне зорями небо й людські обличчя ніколи не можеш надивитися» (Іво Андрич)… Усього три слова. Або – чотири, до того ж – односкладові («зимовий пейзаж», 127):  «лід / сніг / слід / ніг» – чим не римована поетична мініатюра, зимовий пейзаж без рамок?.. Ось чому автор усіляко акцентує, навіть порядком слів чи виділенням частини слова (сучасНЕ мистецтво, 45), провідну думку своєї книжки: «краще менше та краще  / менше та краще – краще» (с. 10)…  І знову ж – акцент, проставлений порядком слів: «Спочатку було слово» (Ів. 1:1) – «Слово було спочатку» (11). За одвічним Словом (Логосом) – піфагорійська цифра, одиниця, з якої все почалося; нескінченний цифровий ряд, числова вісь, неперервна тяглість у минуле – і майбутнє… І раптом, на тлі того безмежжя, – звичайний «день як щодень»: кава, газета, невтішні у ній новини: «сьогодні довідався / із преси / життя гірке і чорне / мов еспресо» (с. 13)… А що таке день (ба й тисячоліття) на тлі вічності? Не що інше як точка, яка, за Евклідом,  «загалом не має частин». У М. Зарічного: «ця точка – цяточка непримітна» (с. 81). Найкращий лік від тієї непримітності, цілковитої загубленості у Космосі  та й від гіркоти на Землі – гумор.

Несподівані рими, звукові повтори, сусідство слів, вжитих у прямому та переносному значенні, забава зі словами й наголосами, навіть з літерами, найрізноманітнішими знаками й символами, майстерне використання графіки, увиразнення нею парадоксального («довжини слів: довге  коротке  найкоротше», 148) – ось лиш деякі із засобів, що допомагають авторові підтримувати лінію усмішки в різних її тональностях від першої й до останньої сторінки цієї щедрої на інтелектуальний дотеп та вигадку (щось є у ній  від загадок, ребусів, головоломок, скоромовок…), незвичної книжки. Ось одна з таких усмішок (21): «Більше би було таких голів – / Більше би було таких голів!» (згадаймо: «автор гола»); на с. 46 – наче коментар до тих «голів»: «деякі рядки вірша / між собою буває римуються / або навіть і повторюються / деякі рядки вірша». У тому повторенні («деякі рядки вірша») – ледь помітна, така шанована античними, самоіронія… До речі, найулюбленіші забави автора – саме з римою («а найкраще римується  / у столиці Італії», 138): «римуй / не стримуй / риму» («Ars poetica»,  47); така рима, поглиблюючись, переходить в омограму: «Деспоти, каєтеся, / Де спотикаєтеся?» (152). Саме співзвучністю акцентована чи не найважливіша у книжці «Краще менше» думка: «число / чи слово (142)…

І все ж у візуальних текстах М. Зарічного читач найчастіше подивлятиме мовну гру за типом паронімії чи омонімії з використанням назв технічних реалій (їх кількість у нашій мові стрімко зростає); гру, що передає круговерть урбанізованого життя й відповідну до тієї круговерті  вкрай спрощену мову «меседжів», як от (168): «Підвезу на ЗАЗі / мерсі / я на мерсі» (вчувається вже й не таке фантастичне уточнення: «на Марсі»). Або: «Ти де? / В 3D» (151). Поряд із сучасним терміном –  однозвучне наше слово з народного фразеологізму: «п’яний / як чіп / ледь-ледь п’яний, як мікрочіп» (116). У такому контексті «мікрочіп» видається химерною, на зразок кентавра, комічною істотою.

А втім, «Ex nihilo nihil fit» (з нічого ніщо не виникає). За всієї оригінальності, має свою тяглість і таке ось, як у Михайла Зарічного, візуальне письмо. Зустрінемо його, зокрема, на маргінесах архівних, із середньовіччя, рукописних книг, де з заголовними літерами робляться фантастичні метаморфози: «S» звивається змією, «G» сичить гусаком  «r» стає качкою; де, тут то там, з’являються дивовижні істоти, про яких – Горацій у зачині свого «Поетичного мистецтва»… Середньовічний писар (а він знався на літературі), час од часу, вихоплюючись із нудної цілоденної  зайнятості, давав волю своїй фантазії – сам усміхався й іншим, через віки, передавав ту усмішку. По-новому відлунює вона й у М. Зарічного: крапка над літерою «і»  стає бджолиним роєм («рій», 95); «й» – злітає журавлиним ключем («вирій», 120); підкреслене Ї видається чудернацьким довгоносим анфасом (74); взяте у дужки «о» з двома крапками над ним – «Криком» Мунка (133); одне затемнене «о» в англійському «moon» – темним боком місяця (121); частина літери «ю» у слові «ланцюг» – ланкою ланцюга (51); у слові «боягуз» (182) «Я» боязко ховається за «О»…

Є у тій тяглості й щось з першого погляду невловне, глибше. «Сон – це діяльність приспаного вдень сумління, / що, наче сова, прокинулось уночі» (96). Хто не задумувався, що таке сон? Можна б, починаючи від Гомера («Сон – брат смерті»), зібрати цілу антологію визначень сну. Справді, поки не спимо, – присипляємо немилі думки, а спимо – нікому їх присипляти, от і налітають вони, й гризе нас те, що називаємо сумлінням. Про це, зо дві тисячі років тому, – Есхіл: «От у сні / В серце скрапує з пітьми / Біль гіркий, каяття, й мимохіть / Ми вві сні мудріємо»… Або: «Зрозумів – / зумів!» (56). У тому відлунні вчувається й Горацієве «Sapere aude!» (зважся, зумій бути розумним), заклик, що став гаслом Просвітницької доби; «злет з летальним приземленням» (50) нагадає нам  Ікара, його летальне «приводнення», а «ізольована точка» (28) – Паскаля: «Чому я саме у тій точці простору й часу?»; «мистецтво це / мистецтво повторення» (126) несподівано озветься думкою Сенеки: «Все гарно сказане – стає моїм»; кожен, кому цікаво й затишно у духовному просторі, повторює те «гарно сказане» по-своєму – творить щось нове...

Архівні рукописи, про які йшлося, – латиномовні. У книжці Михайла Зарічного  серед рясної англійської (знак часу!) –  латина; скажімо, в такому-от діалозі: « Я –  pro. Ти? /  Я – проти» (pro & contra, 57). При такій увазі до слова, зрозуміло, – думки про переклад (цікаві перекладацькі рішення знаходимо й у самого автора). І знову – гра слів, знову ж перегукуються, рідняться далекі одна від одної мови: «Sun – це / Сонце» (157);  «Це – вітамін С. / Де вітамін D? / А вітамін А?» (108); знову – гра слів: «Відповідальність за неуспіх своєї книги за / кордоном автор перекладав на перекладачів…» (161). І, звісно, – проблема неперекладності: «Англієць нам сказав: «Too much!» / А ти, тлумачу, / Розтлумач» (59)…

Автор збірки «Краще менше», це одразу впадає у вічі (й вухо), –  музикант: «доля музиканта» (139) для нього – це «do» і  «la», що наче балансують на тоненьких лініях нотоносця (так і хочеться сказати: «до-ля-носця). У солодкі хвилини «нічогонероблення», беручи до рук гітару (на ній виконує і свої, авторські, пісні), Михайло Зарічний знає, що вона, та «панія», частіше плаче, аніж сміється. Але який же солодкий той її плач!..  Під словом guitar («my guitar gently weeps», 80) – сльоза… Можна плакати з горя, можна – з веселости. Але з чого та, гітарна, сльоза?.. «¿Porque lloras, guitarrista?» (Чому плачеш, гітаристе?)… Не відповість на те питання гітарист, хіба що –  його іспанська guitarra…

Але  годі розмірковувати про те, на що радше маємо дивитись. Доречно тут, дещо перифразуючи, навести двовірш з рівно ж цікавої, першої, поетичної збірки Михайла Зарічного («Вербалізація верболозу», 2008): «думки ті завершу на цьому акорді я: / для читачів це – мізерікордія». Годі… Пора натомість відповісти на поставлене у заголовку запитання: «число чи слово»? – І число, і слово… Книжка Михайла Зарічного «Краще менше» – гарна відповідь у давній дискусії між ліриками й фізиками. Сподіваймося, що всупереч тим двом невеселим повторам («НЕ ВЕРнеться – NEVERmore), – ще повернуться ті часи, коли в освіті так багато було того світла, що від слова, коли й саме слово «забава» (лат. «ludus») означало також «школа». Сподіваймося, що й професія перекладача завжди буде потрібною, – що ніколи не обмежимось однією, «загальнозрозумілою»… Сподіваймось, а все ж більше покладаймося на дію, аніж – на надію

                                                                                             

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Наші контакти

Ідея, дизайн, верстка і т.д.:
Олег Романів